Киця та Ворон
Вона сьогодні прокинулась надзвичайно рано. Сама не розуміла чому. Вчора усю ніч гуляла по навколишньому району в пошуках пригод, а вранці схопилася не світ не зоря. Вона щось відчувала, дивне та не зрозуміле, проте ні як не могла це пояснити. Ніби якась невідома сила підняла її з теплої гірки лахміття та потягла геть. Що хотіла ця сила від бідної біло-рудої Киці вона не зрозуміла. Тому просто підкорилася сильнішому.
За роки життя на вулиці Киця навчилася розуміти чимало простих, але життєво необхідних істин. Ти маєш завжди підкорятися силі, якщо не можеш здолати її. І ти також повинен вірити своїй інтуїції, вона не підведе ні коли. А якщо і підведе, то тобі вже буде все рівно.
Зараз же Кицина інтуїція верещала мов шалене порося, благаючи її не йти ні куди, лишитися на груді ганчірок и додивитися гарний сон. Зрештою і сама Киця була не проти такого повороту подій. Але ця сила. Саме надприродність її вирішувала все.
Не можна сперечатися з богами. Бо вони образяться и не подарують тобі щастя. Так колись казала стара та розумна кішка Бель, що жила в сусідньому будинку. Біла, пишна красуня, дарма що доживала свого віку на руках господарки, виходила щоденно повчати молодих вертихвісток. Киця не розуміла що таке щастя, бо в неї його ніколи не було. Проте вона чітко встановила для себе, що щастя то річ хороша. І ця річ чекає її попереду. Коли Киця знайде щастя, то стане такою як Бель. Щасливою.
Саме тому сьогодні маленьке біло-руде створіння бігло по мокрому від дощу тротуару у невідомому напрямку, намагаючись наздогнати своє щастя. А про те що ця сила веде саме до нього не могло бути сумніву. Саме така сила дала щастя Бель и саме вона має ощасливити Кицю.
Забігши за ріг будинку, Киця раптово спинилася. Сила зникла, так наче її і не було. Пустота. Розгублена тваринка стояла просто неба, коло старого сміттєвого баку. А де щастя? Наївно обурилася Киця. Навіщо я суди бігла?
Проте відповіді ніхто не дав. Лише вітер, немов хлопчисько, ганяв по провулку стару газету. Та якийсь дивний ворон сидів на даху будинку. Чому він дивний Киця не зрозуміла. Просто собі дивний тай все. Вона бачила за своє життя чимало птахів, але цей був особливий. Може він і є щастя? Та ні. Яке з ворона щастя, проста безмовна купа пір'я та кісток. Що він може розуміти у щасті.
Тим часом Ворон, до того ігнорував ший Кицю, повернув до неї свою кошлату голову з довжелезним дзьобом. Він дивився десь хвилину на руде личко, а згодом відвернувся кудись у бік.
- Це і є вона?- поцікавився Ворон у невідомого співрозмовника.
- Она, - протягнув у відповідь звучний жіночий голос. – А что не похожа?
- Якщо чесно то не дуже
- А чего ты хотел? Ведь души людей не должны походить на их плоть. Ты тоже на себя не похож.
- У мене є щось спільне з чорним вороном, а в нею з рудою кицею ні.
- То ты плохо знаешь объект своей страсти, - розсміялася дзвінким сміхом у відповідь жінка.
- Добре повірю тобі на слово, зрештою що я можу.
- Ты можешь уйти прочь. Тебя ведь ни кто не заставлял суда приходить. Ты можешь улететь, а ровно через три с половиной минуты из этого мусорного бака выскочит косматый пёс и одним движением…
- Не треба подробиць, я і так усе добре знаю, - перебив співрозмовницю Ворон.
- Как пожелаешь. Так что ты решил, мой пернатый друг?
- Я згоден, - якось трагічно та разом з тім неймовірно радісно прошепотів він.
- Прелестно!!!- зайшлася нездорово гучьним сміхом співрозмовниця.
- Що я маю робити?
- Да в принципе ничего. Уже. Ты согласился обменять свою душу что бы спасти её. Сейчас твоё сердце остановится и Ворон погибнет. Ты вернёшься в своё человеческое тело, а на в своё, так и не узнав, что ты её спас. Точно не хочешь что бы я ей рассказала?
- Ні, це буде безчесно.
- Как хочешь. Тогда она просто проснётся, а ты навечно исчезнешь из её жизни.
Киця все дивилася на провулок, у пошуках щастя, коли великий чорний птах нічого не кажучи просто рухнув з даху. Він був мертвий ще до того, як велике тіло торкнулось землі. Дивно подумала Киця…
Дивній сон подумала Марина потягуючись на своєму великому дивані. Хоча мабуть прикольно бути кішкою і гуляти сама по собі. Треба подзвонити Олегу, він у нас майстер усіляких містичних штук, хай тлумачить.
Тоненька ручка потяглася за телефонною трубко, а покриті свіжим манікюром пальчики почали шукати номер в довіднику телефонна. Ось нарешті він. В трубці лунають гудки, проте не довго.
Жіночий голос автовідповідача проговорює стандартну фразу: абонент знаходиться по за зоною досяжності… назавжди…