Глава 2

Люди постійно ставлять перед собою мету. Мету, яку хочуть досягти, та при-кладають до цього максимум зусиль. Постійно працюють, перевтомлюються, зри-вають злість на своїй сім’ї. Або в школі ви не раз бачили відмінників та зубрилок, вони сидять до глибокої ночі та все визубрюють. І все життя проходить вдома за письмовим столом та книгою, і в підсумку вони досягають цієї цілі, але цінна надто дорога. Перше кохання, перший поцілунок, перша дискотека, перший крок дитини, та інші події. Вони пропускають половину життя. Стають трудоголіками та зануда-ми, чужими людьми своїй сім’ї, а друзів навіть не мають. Відпочинок важлива час-тина життя. Можна ж почитати книгу на природі, взяти сім’ю на ділову вечерю; адже ви за п’ять хвилин підпишете контракт а потім будете просто їсти, так чому не можна поїсти з сім’єю? Життя та відпочинок нероздільні. Які б в вас не були про-блеми після хорошого відпочинку завжди знайдеться вихід.
Саме про це думала Ліля танцюючи з якимось хлопцем та дивлячись на посмі-шки дівчат які посміхались з-за спин своїх. Танці хоча і сильно втомлювали тіло, за-те розслабляли душу. Хто точно розслаблялась так це Каріна, яка уже третій повіль-ний танець цілувалось з якимось чорнявим парубком, на голову вищим за неї. В "Роквалі" завжди останні п’ять танців були повільні. Роквал - це найпопулярніший на даний час в Києві клуб. В ньому тридцять першого травня, завжди були тільки випускники. Пролунали останні акорди і вони подякувавши своїм партнерам зібра-лись біля виходу та чекали Каріну.
- Ну, хто твій новий мочелло? – відразу запитала Ліна тільки та з’явилась в две-рях.
- Який мочелло? – здивовано запитала Каріна, наче нічого такого не було.
- Не клей з себе дурочку! – відповіла Ліна –ти з ним лиза…
- Той чорнявенький, з яким ти цікаво танцювала останні танці. – перервала Ліну, Аня.
- А-а, цей? Я забула спитати як його звати. – спокійно відповіла Каріна та пішла геть.
Дівчата оторопівши, повідкривали роти та застигли на місці. Потім голосно роз-сміялися зняли босоніжки та побігли доганяти Каріну. Це був їх маленький звичай, босоніж іти додому після танців. Навкруги було тихо та спокійно. Зірки на небі ясно палали наче сотні маленьких світлячків. Повівав легенький вітерець. Було приємно торкатися теплого, паруючого асфальту. Вони весело сміялись, потроху глузуючи один з одного як це часто роблять друзі. Напевно ніщо не може зіпсувати ці райські години…
«Йти дуже приємно. Ніч тиха… надто тиха» роздумувала Ліля. Та й радісний настрій у них майже зник, а в душу заповзала тривога. Вона відчувала що те саме коїться й з іншими. Їхні кроки стали швидшими та тихішими, але хрипке, майже со-пуче, дихання постійно було за спиною. Спочатку йдучи та радісно й голосно смію-чись, вони не помітили коли з’явився звук. Тепер коли вони замовкли та пришвид-шили кроки, почулося гарчання. Дівчата одразу зрозуміли що це не цуцики та що вони не збираються грати з ними в м’яч. Їх душі заповнив страх, та звідкись взялась ненависть. Але як не дивно ненависть не до істот які хрипіли в них за спинами, а до себе. Кожен згадував усі свої невдачі, не дуже добрі дії. Хвиля відрази поглинала їх. Дівчата ледь схлипуючи від болю, який охопив їх єство, переглянулися та побігли що духу в найближчий провулок. Декілька хвилин вони бігли а потім зупинились за якимось хмурим будинком та присіли біля пожежної драбини.
- Що це було? У мене було таке відчуття що…
- Ти хотіла вбити себе – перебила Каріну, Ліля. Та мовчки кивнула намагаючись віддихатись від важкого бігу.
Здалеку почулося виття, яке пробирало все тіло та висмоктувало надію.
- Закрийте вуха! Не слухайте! – заволала Ліля затикаючи свої.
Вона не знала чому треба це робити і чи подіє це, але щось їй твердо підказува-ло що потрібно робити саме це та негайно тікати. Й справді це допомогло. Хоча мо-торошне виття чулось, розум прояснився, а відчуття пригноблення почало зменшу-ватись, і наче рідкий, липкий, смердючий бруд почало стікати з них.
- Потрібно тікати негайно!!! – викрикнула, так щоб її почули з закритими вуха-ми подруги, Ліля. З її голоском це було не важко і всі почали озиратись в пошуках порятунку.
Навколо були сірі брудні сіни. Спереду них контейнери, повні доверху сміття, позаду на метрів сорок тягнулись стіни і закінчувалось тупиком. Тупик… це слово впало на них двадцяти тонною плитою.
-Драбина, пожежна драбина!!! – закричала Каріна та показала рукою вище Лі-линої голови. Та підняла голову та побачила драбину, але до неї треба підстрибнути.
Виття стихло а замість нього почулось гарчання, яке більше схоже на булько-тіння болота, та сильні удари об асфальт. Вони бігли…
- Швидко нагору! – скомандувала Ліля – Ти перша. – та показала на Ліну.
-Я не дістану – тихо пробелькотіла Ліна.
Ліна була низького зросту метр п’ятдесят три, та завжди цього соромилась.
- Ну добре, Аня, лізь ти, а тебе ми підсадимо. - відповіла Ліля.
Анна мовчки кивнула та підстрибнула і вчепилась за драбину. Зморщившись вона підтягнулась та вилізла на пару сходинок вверх і протягнула руку Ліні. Та під-стрибнула, але недотягнулась.
- Ліля, допоможи мені, постав долоні під мої, а ти – звернулась Каріна до Ліни – ставай мені на руки та тримайсь за плечі, ми піднімемо тебе.
Ліна мовчки кивнула, сперечатись було безглуздо коли за кутка будинку почу-лось те саме виття. На цей раз воно тільки нагнало хвилю смутку. Каріна з риком рі-зко випросталася та підняла Ліну. Та швидко схопилась за драбину і руку Ані. Вона підтягнулась і обидві дівчини полізли на дах. Гарчання уже було поряд… Слідом за ними полізла Ліля, коли пролунав жахливий крик. Ліля мало не зірвалась. Кричали дівчата на даху. Тут же з даху виглянула Аня і щось крикнула Каріні, яка все ще стояла на землі. Ліля з переляку нічого не почула. « Невже ці тварюки там?!» - ха-паючись за драбину думала вона.
- Там вулиця, зліва, біжи, Каріна, вони за тобою!!! – заволала Ліна.
Каріна тут же рвонула туди, куди вказала Ліна. Справді, там була широка вули-ця. Вони не бачили її тому що до неї було далеченько, і навпроти провулку, в яко-му вони були, стояв такий самий сірий будинок. Вони подумали що саме він пере-кривав вихід. Каріна щосили бігла туди. Десь над головою кричали Аня та Ліна. Лілі ніде не було…Вона вже майже добігла до тієї вулиці, коли якийсь голос сказав їй негайно падати лицем в бруд. В неї завжди була непогана інтуїція, та падати в бруд це занадто. Та це не було наче легке передчуття, це був ясний голос, і вона знала: якщо цього не зробити то вона загине навіть не побачивши в темряві ворога. Каріна не роздумуючи впала лицем в болото.
"Кайф, завжди хотіла спробувати" – призналась собі вона.
Тут же над нею з гарчанням і клацнувши зубами промайнула тінь обризгавши дуже гарячою рідиною. Каріна підняла голову та побачила що перед нею стоять ве-личезні, розміром з медведя, облізлі собаки. Від них пахло гниллю та смертю. Вона різко підвелася, спина горіла, а собаки відстрибнули назад, наче злякавшись, але тут же стали підступати. Каріна почула відчайдушний крик і в неї похололо на душі. Лі-лин голос. В неї миттєво хлинули з очей сльози…
Ліля, хоча, полюбляла сперечатись, але як їй би не було тяжко на душі, вона ні-коли не проявляла емоцій болю та відчаю. Через те Каріна навіть не могла уявити який біль їй причинили, якщо вона так закричала. Навіть коли їй, в вуличній бійці, порізали ножем руку, вона лише скривилась. Каріна тут же обернулась і ледь не впала. На смужці світла промайнув людський силует.
- Ліля, тримайсь!!! - Викрикнула та і вже хотіла мчати й на поміч, зарання знаю-чи що не встигне. Та не все в житті стається як того бажається. Огидні тварюки не побажали полистати «Наталі», а скориставшись тим що вона відволіклась, відразу розігнались та стрибнули …
З іншого боку почувсь крик Ані та глухий плюск води… Потім закричала Ліна. Каріна обернулась на крик і побачила за метр від себе істот. «Ліля, Аня, навіть кри-хітка Ліна.» думала вона, палаючи від гніву . «Тікати? Куди й від кого? Від цих тва-рюк що вбили найдорожчих мені людей!» - сльози лились, а в середині вирував вул-кан…
- Гади!!! Я вас сама повбиваю!!! Викрикнула вона і кинулась тварям на зустріч.
Зліва почулось виття і двоє тварей кинулись туди. Їй було дуже гаряче, вона вся тряслась від гніву.
- Негідники, забрали душу, хочете й тіло. ФІГ ВАМ!!!
Вони вже були прямо перед нею. Вона заричала занесла кулак для удару, не ро-зуміючи від гніву, що це нічого не дасть. Сльози котились з очей, все тіло просто горіло від гніву. Але замість удару з кулака вирвавсь потік полум’я. Собаки палаю-чи, з виттям, відлетіли до іншої стіни. Все навкруги горіло та оплавилось. Стіни по-текли а асфальт перетворився на смолу. Каріна не дивувалась а тут же повернулась і помчала до Лілі…
* * *
Ліля стояла на драбині. В неї жахливо боліла голова, аж сльози котились по щокам. Вона не могла рухатись, наче не володіла собою. В голові шуміло та… лос-котало. "ЛОСКОТАЛО?! О-о-о милі цюці вирішили залоскотати тебе до смерті" не встигла подумати Ліля як її пронизав страшний біль. Кожна клітина палала вогнем, а голову переїхав потяг. Ліля пронизливо закричала та схватившись за голову зірва-лась в низ, майже з даху дев’ятиповерхового будинку…
-«Рятуйтесь біжіть до води! За вами полюють моргуни! Тримайтесь разом, по одинці вам не вижити.» тихо мовив хтось.
В Лілі все боліло, в голові гуло, але голос звідкись почувся чітко і ясно, наче хтось говорив біля неї. З носа та вух хлинула кров… Сили кричати не було… Сві-домість гасла
* * *
- Анна, давай швидше руку! – хоча Ліна маленька, та й сили в неї не багато, але вона дуже проворна та швидка. Ось і зараз вона бігла від чогось, бризгаючого сли-ною, від якого вогнем пекла шкіра, та тягнула за руку Аню. Вони стрибали з будин-ку на будинок, між якими було не менше як півтора метри, і Аня, чомусь, постійно зривалась вниз, тож вони ризикували щоразу зірватись. Та Ліна якось щоразу її ви-тягувала, страх давав силу. Коли з далеку почувсь страшний Лілин крик.
-Ліля!!! – обернувшись заволали обидві дівчини. І тут на жовте коло, від дивом вцілівшого ліхтаря, вистрибнули дві облізлі істоти. Ліна закричала, а Анна тут же схопила за руку і потягла в протилежний від істот бік. Та одразу побігла за нею, ро-зуміючи що єдиний вихід швидше перестрибнути на інший будинок, і тікати далі.
Кінця даху не було, а тварюки майже наздогнали. Нарешті з’явивсь кінець даху але наступного не було. Це кінець будинків.
- Анна, стій! Далі нема будинків!!! - закричала Ліна, стараючись зупинитись, але було занадто пізно. Аня розігнавшись встигла тільки ледь пригальмувати, і їй на спину пригнула собака. Вона з виском зірвалась вниз. Тварюка яка впившись кігтя-ми їй в спину та уже розривала плече, рухнула слідом. Ліна почула рик за спиною і оглянулась. На неї летіла ще одна собака… Вона закричала та затуливши обличчя руками відскочила назад і звалилась вниз. Чудовище пригнуло слідом. Ліна думала що розмажеться об асфальт, але за будинком був, на щастя повний, басейн. Та від цього не легше. Впасти в воду з такої висоти все рівно ,що тебе переїдуть танком. Навіть якщо вона виживе то або буде інвалідом або втопиться. Плавати все рівно не вміє. Вона викинула вперед руки, стараючись згадати уроки по нирянню. Але летіти стрілою потрібно було з початку а не за декілька поверхів до води, тому вона просто виставила руки вперед та перевернулась лицем до води. Вода швидко приближа-лась, і вона зажмурившись, заверещала так, що мало зв’язки не лопнули.
«Ну все остання мить, і … і песец» подумала вона. Секунда, п’ять. Через два-дцять Ліна не витримала і замовкнувши, розплющила очі.
Вода хвилями проходила за долоню від її носа. Вона висіла над водою наче її хтось тримав. Ліна захлопала очима та спробувала оглянутись і тут же, ледь встиг-нувши набрати повітря, звалилась в воду…
Тепла, літня вода ласкаво огорнуло тіло і скрила весь жах ночі. Ліна отямив-шись почала енергійно гребти руками і ногами. Хоча вона не вміла плавати їй все ж вдалось винирнути на поверхню, але втриматись на плаву вона не могла. Ліна поча-ла тонути, тут її ухватили за піджак та потягнули до берегу.
«Все мені капець» подумала Ліна, яка від шоку та втоми не могла навіть кри-чати.
Її зі стоном витягли на берег та впали поряд. Ліна відкашлявшись нарешті від-крила очі та побачила бліде та замурзане лице.
- Аня!!! –пискнула вона і кинулась обнімати подругу. – Я думала що ти розби-лась в ліпьошку і що я розіб’юсь в ліпьошку. А ти також зависла на…
- Не зраз, я думаю ми їм потрібні. –перебила її Аня і кивнула вбік будинків. – Я чула звідти крик Каріни, можливо вони ще живі, ходімо.
Вони, стогнучи, піднялись відчуваючи як болить кожна клітина, а праву руку Аня не відчувала зовсім, та поплентались до будівель.
- Знаєш, я тепер розумію мою стару сусідку - усміхнулась Аня.
* * *
… Ліля майже не дихала…Але раптом її щось підхопило, менше двох метрів над землею.
Підхопило і ніжно притиснуло до себе. Потім тихенько та лагідно опустило сті-каючу кров’ю дівчину на землю.
« Моргуни?.. Ні вони б мене одразу вбили…» подумала Ліля.
«- Вставай! Все гаразд… Прокидайсь…» - знову почувсь цей голос.
Цей тихий, спокійний голос, водночас ласкавий та сильний. Вона б слухала його вічність…
… Різкий крик наче привів її до тями.
«Анна, що з нею?!» - вона перевернулась на живіт та спробувала витерти рука-вом кров. Ліля сіла. Кров все ще юшила з носа. Голова вже ледь боліла, але чим ме-нше ставав біль тим слабкіше вона чула цей чудовий голос, який наче медом обли-вав її понівечену душу.
«Зі мною мабуть говорив ангел, але дівчата важливіші» подумала Ліля та під-велась. Її хитало на всі боки, наче Ваньку-встаньку, але вона встояла на ногах. В очах посвітлішало, хоча голова жахливо паморочилась. Вона напомацки ступила па-ру кроків. Ззаду почулось булькання болота.
«Якийсь знайомий звук, я вже раніше його чула» звідкись наче з далеку лунав якийсь крик. Ліля пішла на голос і побачила Каріну, її серце шалено колотилось з радості. Але схоже що Каріна зовсім не рада її бачити. Ліля зупинилась а Каріна різ-ко закричала і сказала відскочити. Ліля оглянулась і відскочила вбік з переляку, на неї летіли дві лисі потвори. Вона заверещала та відскочила назад і боляче вдарив-шись об стіну впала на спину. Раптово їх приховав від очей потік полум’я, гаряче обпікши Лілі обличчя. Та Каріна промазала і як тільки потік зник на Лілю кинулись монстри. Каріна їй щось кричала але вона тільки закрила обличчя долонями та згор-нулась калачиком, щоб не бачити смерті.
Десь чулись крики, гарчання та огидний звук, наче шкребли нігтем по склу. Але Ліля слухала тільки муркотіння кішки. Огорнута чимось м’яким та прохолод-ним, їй не хотілось думати, що коли тебе роздирають на шматки, то кішка над вухом не муркотітиме. Вона лежала та майже не дихала. Прохолода та спокій огортав її, і колискова кішки уже майже не чулась як і удари серця…

Каріна впала навколішки. В неї не було сили дивитись на це. Вона не встигла попередити, не встигла допомогти, і тепер просто не може дивитись як ці тварини підступно уникнувши полум’я, наскочили на неї ззаду. З-за спини почувсь плач. Ка-ріна підняла голову і зрозуміла що дівчата все бачили. Вони стояли в неї за спиною, Ліна тримала Аню. Та стікала кров’ю і ледь стояла на ногах, намагаючись затиснути рукою рану.
- В-вони її з`ї-з`ї-з`їли. – крізь плач простогнала Аня.
«З’їли? Я навіть не подумала про це. Як про таке можна забути? Ненавиджу се-бе»- осудила себе Каріна і зірвавшись випустила струю полум’я в моргунів.
- Каріна! Там же Ліля!!! –викрикнула Ліна повиснувши на Каріниній руці. – Як ти можеш сидіти? ЗГЛУЗДУ З‛ЇХАЛА, треба їх відігнати!!!
Каріна піддалась та впала на землю. Сили стояти не було. Ліна підібрала з зем-лі якусь палицю і кришку від сміттєвого баку, та пішла в атаку. Аня з проханнями зупинитись, кинулась за нею. Каріна зрозумівши що вона права кинулась за ними.
"якщо я не можу спасти її, то даю клятву своїм родом, знищу всіх цих гадів" - рикнувши з злості і відчаю помчала до тіла Лілі…

Лілю поглинула тьма і пустота. Вона чекала тільки одного, останніх акордів райської кішки. Їй здавалось що щось пухнасте лежись в неї під боком ї огортає її. Але щось було не так. Прохолода зникла і Лілі стало незручно. Вона почала вози-тись і скоро зрозуміла що не може піднятись, наче її накрила мокра ковдра. Мурко-тіння поступово зникло разом з залишками прохолоди, а ззовні донеслось гарчання та якийсь шум. Шум ставав все сильніший доки ковдру не прорвали великі кігті по яких текла жовта рідина. Ліля закричала та викинула вперед руку. Почулось скав-чання.
«я що рукою закритись збираюсь» подумала вона і опустила руку. Милий песик встиг вирвати велику дірку в ковдрі і Ліля побачивши що цюця забарилась, понадія-лась встигнути добігти до пожежної драбини, вилізла через неї. "Ти наївна дитина" , зробив висновок внутрішній голос. Уже світало, і Ліля вилізши побачила що то не ковдра впавши на неї з балкону а кокон з коріння. Від нього, через метрів три, росла абрикоса і саме її коріння утворювали кокон. Але як же вона в нього залізла.
Ззаду почулось хрипіння. Ліля обернулась і побачила моргула. Він лежав і за-дихався. Те саме коріння обвило його і стиснуло горло. Ліля помалу підійшла і по-дивилася на нього. Гидке лисе створіння, а очі… А очі добрі, ласкаві, дивились на нею з любов’ю. І тут до Ліля зрозуміла, що не вона заповзла в кокон а він оплівся навколо неї
, і ще вона зараз душить цю істоту.
Очі істоти темнішали, життя покидало її. Навколо тіла почав утворюватись туман який поступово набув людської форми.
Ні, не хочу , пусти! – закричала Ліля і кинулась роздирати коріння. Те покірно вповзло в землю, але було пізно. Туман повністю прийняв образ людини… Образ її бабусі. Вона посміхнулась і щезла як і сяйво очей.

Ліля сиділа поряд і ридала, коли до неї тарабанячи кришкою, підбігла Ліна.
- Ти жива, а ми думали що тебе на маленькі шма… Ой!
- Ти як, в порядку? – перебила Аня, Ліну, стукнувши в бік.
Ліля ледь кивнула, витираючи сльози рукавом. Вона не любила коли бачать як вона плаче. Хоча в душі воно була слабкою, всі її завжди бачать сильною.
- Заберіть її вбік. Тут треба прибрати, ще тільки ролика в новинах нам не ви-стачало. –сказала підійшовши Каріна.
Лілю слухняно відтягнули від тіла. Каріна тут же витягнула руки та спалила тіло. Ліля вирвалась з рук дівчат і накинулась на Каріну
- Я не бачила її десять років а ти навіть поховати її не дала! Я ненавиджу тебе!
Ліна з Аньою відтягнули її, але вона вирвалась і ридаючи відбігла в сторону. Каріна нічого не розуміючи почала підходити до неї щоб запитати.
- Не підходь, я не хочу з тобою говорити. – викрикнула Ліля і вибігла з про-вулку.
Ззаду почувсь Карінин крик і грубий мат. Каріна піднімалась з землі, але тут же звалилась знову і висказала всю свою любов до рослин. Ії нога заплуталась в моло-дих корінцях і Каріна сіла щоб розпутати її. Та корінці стягнули ногу ще сильніше аж виступила кров. Каріна закричала. Ліна кинулась їй допомагати, а Аня енегргічно рилась в косметичці, яку знайшла там де зубила, біля драбини. Після чергової Кари-ниної похвали в честь буряну, вона витрусила все на землю і знайшла ,заспаний роз-битою пудрою, ніж. Ліна дивилась на неї очима китайської анімації.
- Ти що ніж з собою носиш? А виделок там нема?
- Виделок, нема, а ножем я олівці підточую. – огризнулась Аня. – А ти не сми-кайсь бо ногу поріжу.
Грець з ногою, ти босоніжки не поріж, це мої улюблені. – занила Каріна.
Коріння настільки стягнуло ногу що мало кістки не тріщали, підсунути під них ніж було неможливо. Проходилось обережно різати з верху до ноги.
- А де Ліля? – запитала Ліна
- Ага, шукай вітру в полі: мені ногу перетиснула, труп обнімала, плакала над ним ще й бабусею називала, хоронити хотіла, а потім кудись поперла.
- Її треба негайно знайти, вона не в собі! – одразу вскочила на ноги Ліна.
- Так, біжіть, шукайте цю божевільну!
- І побіжу, вона моя подруга і я допоможу їй!!! А от ти …
- А – а –а , я ж забула, що я тобі не подруга!!!
- Досить…- тихо мовила Аня, розрізавши коріння. – я думаю з нею все буде в порядку. Просто їй треба зализати рани… вона бачила більше ніж ми, тому не ви-ніть її наперед… щось сталось, сталось із всіма нами…
Дівчата мовчки дивились на Аню. І та зрозуміла що вони не зрозуміли.
- Ні, не зализати буквально. Ззовні себе вона створила непробивний бар'єр, але всередині вона беззахисна. Щось зачепило її … Ви чули її крик… навіть коли їй по-били до крові губу і порізали руку, в неї в очах грала насмішка. Їй боліло. Вона не боїться фізичного болю, вона боїться душевного і клітки. Той хто зрадив її раз не отримає довіри ніколи, хоча вона і не покаже виду…
Я вважаю що в слова її мами правда, і знаю наше життя зміниться…
" в кращий чи гірший бік, ми ніколи не будем такими як були." – подумала вона а вголос сказала –Ліна, допоможи мені підняти Каріну, їй не варто ставати на ногу, можливо там перелом.
Вони підняли Каріну і пішли до неї додому.
Навколо було тихо і спокійно… Всі спали…
- Вибач – розірвав тишу тихий шепіт.
- І ти мене – відгукнулась темрява.
- Спирайсь більш на мене, в Ані рука поранена…
Анна тихо посміхнулась…

________________________________________
Глава 3

Дівчата саме прокинулись і сиділи на кухні. Видок у всіх був прекрасний. І рецепт простий. Ідете з дискотеки, падаєте в болото, потім в воду. Чекаєте доки все висохне і лягаєте спати. На ранок кожний прохожий свято завірить вас, що ви пада-ли не тільки з сіновала, і поклянеться всім, що гальмували не тільки головою. Саме так виглядали дівчата. Іван побачивши цих красунь, тільки хмикнув і почав готувати сніданок. За деякий час всі уже жували пластівці з молоком. Телевізор на холоди-льнику щось викрикував, але його ніхто не слухав. Кожна думала про вчорашню ніч, тож коли Іван заговорив то всі попідскакували з переляку.
- Я хочу сходити в магазин, продукти закінчуються.
Каріна кивнула підтверджуючи цей факт та оглянула гостей, які наминали пла-стівці.
- Кредитка в моєму сейфі, код ти знаєш, і купи побільше пластівців та чогось вітамінного.
Іван кивнув і вийшов з кухні. Взявши кредитку, він вийшов на ганок, але двері не закрив… Перед ним, в метрі від дверей лежала Ліля. Він одразу кинувсь до неї, і оглянувшись, підхопив її на руки та поніс в будинок.
- Іване що ти собі дозволяєш? – скрикнула Каріна побачивши його.
- Це Ліля. – заспокоїла її Анна пробігши повз неї.
Всі кинулись за нею. Іван заніс Лілю в гостинну, на диван, і тепер ривсь в апте-чці і почав оглядати її як професіональний лікар
- Ну! – не витримала Каріна.
- Все нормально, зрачки проти світла в оці протестують, і всі показники в неї як в сплячої людини. Вона наче в комі від шоку.
- Треба везти її в лікарню, негайно! – за панікувала Ліна.
- Ні! Їй там не допоможуть, а поліція припхається сюди все з'ясовувати. Мов так і так, що було вчора, не могла ж вона сама по собі ввійти в кому. А тоді нашим вченим прийде в голову ідеальна думка: запхати вас в пробірки і натикати дротами. Ви чули про таку річ як довгий сон? Тобто людина спить роками. Насправді людина перебуває в астралі. – розтлумачив їм Іван.
-А звідки ти знаєш про нас, ніч, астрал, все, а? А? накинулась на нього Ліна і почала трусити його за сорочку. Знову випадок з «Том і Джері», замість Івана тру-силась вона сама.
- Не питай, все рівно не скаже, я все життя питаю. – Відсторонила її Каріна.
- Не фіга собі, та ви чокнулись. Що ти, Іване, верзеш, які пробірки? Вона з де-в'яти поверхівки падала! В лікарню її, НЕГАЙНО !!! – репетувала над Лілиною го-ловою Ліна.
У всіх повитягувались лиця. Ніхто, ніколи не бачив Ліну такою розгніваною і психованою. Тому Дівчата переглянулись і поглядом вирішили її заспокоїти. Каріна тримала, а Аня залила в Ліну стопку коняку. Та через декілька хвилин заспокоїлась.
- Пояснюю ще раз, для тих хто не зрозумів, - намагаючись тримати голос, від-повів Іван, кивнувши на Ліну. – Якщо ми завеземо її в лікарню то там скажуть що в неї кома. Потім виникнуть питання: " А чого це в неї кома?". І вимагатимуть відпо-відь на це уже працівники поліції…
- Ну той що? Розповімо все як було. – не вгавала Ліна. – зате Лілі нададуть професіональну допомогу.
- Ліля ненавидить лікарні, не просто не любить а ненавидить. Коли вона про-кинеться в лікарні, то в кращому випадку влаштує грандіозний скандал, образиться на нас і не буде довго розмовляти, та ще й негайно дремене з відти, як тільки буде в змозі, навіть не потрудившись витягнути крапельниці. А в гіршому: рознесе пів лі-карні, доведе до сказу персонал і далі боюсь представляти. – підтримала Івана, Карі-на.
- Я хочу уточнити, що саме ти скажеш поліції. Що за вами гнались моргуни, що вона, - кивок на Лілю. - упала з дев’яти поверхівки і не розбилась, що ви впали в во-ду, з такого самого будинку, і теж цілі. І особливо цікаво, що Каріна по плавила сті-ни половини провулку.
Висновок : тут два варіанта. Або вас тут же забирають в психушку, або переві-ривши стіни, заберуть на досліди. Тепер ясно? Обидва варіанти не ахти.
Ліна потупилась. Вона розуміла, що він правий у всьому. Але як можна сидіти і дивитьсь на Лілю.
- Що таке астрал ? – запитала Аня. – ти говорив щось про астрал.
- Самого поняття "астрал" не існує, це не місце і не предмет. Астралом назива-ють переміщення душі окремо від тіла, але не рвучи при цьому тонкої грані між ни-ми. Через це, що трапиться з душею те і відбивається на тілі. Поки що з нею все в порядку, якби ні ми б уже побачили.
Через деякий час усі згодились, що Ліля залишається тут. Так як вона була вся в грязюці, одяг - одні клапті, і все лице, шия в крові, Іван заніс її в джакузі, і сказав дівчатам щоб помили. На їх погляди пояснив, щоб налили трохи води і мили губка-ми та обережно, бо втоплять. Сам він пішов в аптеку.
- Каріна, тобі не здається, що як для дворецького, Іван, багато знає і вміє.
- Так, я знаю. У нас до нього ніколи не ставились як до слуги. Він наче друг татка, і я якось підслухала, що папа його боржник, а він якийсь офіцер у відставці.
- Дивно, - сказала Анна, яка вимикала воду. – знову таємниці.
- Як ви думаєте, Ліля не буде проти що ми… ну ви зрозуміли. – промямлила Ліна
Каріна і Аня переглянулись і розсміялись.
- Після наших походів у лазню, думаю не буде. – сказала Каріна.
- І їй буде приємніше прокинутись чистою в свіжій постелі, - добавила Анна. – до речі Каріна позичиш Лілі якусь піжаму.
- Ти ще питаєш – відповіла та стираючи кров з Лілиного лиця.

* * *

Тиша… Легкий подих вітру погладив волосся і ніжно потерся об шкіру. Повіт-ря солодке… Саме це змусило її прокинутися. Ліля лежала на чомусь м'якому. При-гадавши всі події минулого дня, вона прислухалась до свого тіла. Нічого не боліло, навпаки, вона почувала себе сильною, незалежною, вільною від якогось тягаря.
" Ага, наче душа, звільнена від тіла." – тут же з’язвив внутрішній голос.
О, падіння все-таки не пройшло для неї безслідно. Краще б вона зламала руку, ногу, ну в крайньому випадку голову.
«Була б, хороша причина не здавати екзамени. Вибачте, мол, панове комісія і шановний президент, та я не можу здавати екзамен бо ненароком впала з дев′яти по-верхівки і зламала голову».
« Хи –хи – хи» .
« Циц, зараза! Так на чому я зупинилась? А - а… але звихнути мізки, найгірше. Ось я уже лежу і чую голос. І цей голос ще й дуже нахабний, постійно регоче. Ох…»
Знову дмухнув вітер і полоскотав її волоссям по литкам. ЛИТКАМ?! У неї во-лосся до поясу. Чорне наче смола і блискуче наче шовк. Воно їй дуже подобалось, і зараз вона відчувала як воно тріпоче на вітрі. Ну все. Е -ей! Паніка ти де?! І її недов-го треба шукати. Тут же прийшло на думку що в кімнаті вітерець не гуляє, і до того ж вона не відчувала на собі ковдри.
У Лілі затрусились ноги, наче при лихоманці. Щось тепле почало накривати її з ніг. І тільки коли очі засліпило золотом, вона зрозуміла, що це встало сонце, і вона досі лежить з закритими очима. Ліля відкрила очі і тут же зажмурилась назад. "Сон-це ласкаво засвітило в глаз. " – саме так любила казати її бабуся, коли мала Лея жмурилась на сонці. Бабуся завжди називала її " принцеса Лея ". Хвиля важких спо-гадів накотила на неї горою, і з стоном вирвалась назовні.
- Добрий ранок, люба. - Гаряче дихнув, хтось, в вухо.
"Ну, "спой птичка" – прошепотів єхидний голосок.
Та Лілина паніка його не чула. Вона уже давно діяла. Ліля різко сіла, (чи під-стрибнула, вона і сама не зрозуміла, причому дуже боляче вдарилась лобом) і на-бравши повні легені повітря вивела мелодію.
- А–а–а.
"Перший сопрано, відмінно! Так розберемося, ти невідомо де, бо в кімнаті вітер не гуляє. Хи – хи, хіба що протяг. Покричимо за це.
- А-а–а, - підтримала новим вдихом, паніку, Ліля.
"А за глюки з волоссям, забула?" – чомусь ржала паніка.
- А-А-А, - показала Ліля, що не забула.
" Останнє очі від-від-відкрий" –заїкаючись, крізь сміх, сказала паніка.
- А-а- о-о-о. –відкрила очі Ліля.
Вона чекала будь-чого, а точніше будь-кого, і як у старому, доброму бразильсь-кому кіно, побачила не те ,що хотіла.
Долина з високою травою, по якій гуляв вітер. Далекувато від неї, був чудес-ний сад. Дерева саме квітли, і по цвіту були схожі на абрикос - квітки рожеві. Ї на-вкруги нікого. Да, напевно вона зійшла з розуму, чи з’їхала.
Але раз там є сад, значить за ним хтось, доглядає. Ліля різко вскочила але го-лова почала крутитись, ноги підкосились і вона впала назад. Пардон, мало не впала, її хтось підхопив та ніжно притис до себе.
" Щось ще мені нагадує" – промайнула зайцем думка, коли її легко опустили на землю.
- Тихо, дівчино, ну хіба можна так різко зриватись. – знову дмухнув хтось в ву-хо.
Ліля, знову, різко сіла, і знову вдарилась об щось головою, аж хруснуло.
" Вони там, що спеціально каструлі тримають, скільки можна? Надіюсь це не моя голова тріщить по швам."
Ззаду хтось шипів та стогнав.
" Кхм, то же мені ще один соловейко." –голос.
"заткнись, задовбав." – огризнулась Ліля і оглянулась.
За нею росла розлога сакура. САКУРА?! Я що в Китаї?
« Ага!» - підтвердив хтось.
«Заткнись» - огризнулась та.
Вона тільки запримітила в парі метрів від себе, пацанчика. Він сидів трошки лі-віше від дерева через те вона його зразу і не примітила.
« Да, втрачаєш нюх.» - зробила висновок вона і впилась і новинку очима.
Перед нею сидів доволі високого зросту блондин з спортивною фігурою( нака-чана, бо рельєф мускулатури вимальовувавсь під білою сорочкою з вирізом на пів груді, але не перекачана.) задерши голову до верху. По обличчю юшила кров.
- О-о-о, - у Лілі мимовільно відвисла челюсті.
« Ну да, голубоглазий блондин мрія будь якої дівчини» - тут же прокоментував голос. « Я тебе розчарую – це напівкровка.»
« Ну от, говорю сама з собою, та ще й відповідають.» - подумала вона.
« Я що німий, повинен мовчки дивитись як монарх пускає слюні на напівкров-ку.» відповів голос.
« Стоп. Я це говорила подумки. Да хто ти такий що б читати мої думки?!» - по-чала качати права та.
« Я гриб боровик» - гордо відповів той.
Ну Лілі відвалилась щелепа, та ще в комплекті очі стали розміром з яйце.
« Я сошла с ума, я сошла с ума, я не беременна» - перекрутила вона пісню – « Ну тепер все ясно. Я говорю з грибом і той мені відповідає. Да, ніби від цого легше. Ну ладно. Ти де?» - запитала вона щоб перевірити свою догадку. Якщо скаже в го-лові то не минути їй розтрат на психолога. А вони ой як добре гребуть.
«Да тут, у тебе – серце Лілі завмерло – під ногою.» - обізвавсь гриб.
Та полегшено зітхнула і забрала ноги в бік. Ха! Поряд з тим місцем де була но-га, і правда ріс, гриб боровик.
« Ну добре, вірю. Та якщо ти не заткнешся я зажарю тебе з сметаною.» - грізно попередила та.
« Я тобі не яка не будь печериця, - образився гриб – я боровик, і мене не жа-рять» - добавив він язвітельним голоском.
«я ще й сирком зверху притрушу» - замріяно сказала я, і в пам’яті виплили ма-мині грибочки по французькі. Мама!... комок сліз був швидко загнаний всередину до найблищого дождливого дня у пустій кімнаті. Це змусило її вернутись в реаль-ність.
Ліля глянула на хлопця. Да, подивитись було на що. Стрункий біловолосий па-цанчик ( волосся коротше ніж моє, десь по лопатки, і перетягнуте зеленою стріч-кою.) досі сидів під деревом, задерши голову. У Лілі в очах засвітились іскорки хи-жого звіра.
- Ну, на щастя ми тут самі так що можна відкрити полювання. – прошепотіла вона не звертаючи уваги на хмикання гриба.
Блондинчик напевно її почув, бо опустив голову і глянув на неї яскраво-зеленими очима.
« Вау! Я ніколи таких очей у людей не бачила.» подумала вона.
« Тьфу, я ж казав напівкровка.» сказав гриб.
«Ха! А гриби вміють плюватися? Цікаво. Треба спитати. А на лице він сімпот-не.» - подумала вона, не відриваючи очей від блондина.
Той теж дививсь на неї. Кров, яка була зупинилась, знов потіла, і він зітхнувши підняв голову.
- Ну чого оли дідус саже юба ого ніто не бе? – щось запитав він дивлячись на Лілю і витер ніс рукавом. Біла тканина моментально зафарбувалась в червоний ко-лір.
« Так це ти мені в вухо дмухав!» зашипіла Ліля у пошуках чогось важкого, чим можна засвітити збоченцю фонар. « я тобі покажу як всіх любами називати».
Їй в очі потрапив якийсь дрючок за метр від неї. Вона потягнулась до нього. Її рух помітив білявий і за секунду уже сидів напівприсядки тримаючи той дрючок в руках.
- Ха – сказав він з єхидною посмішкою дивлячись на Лілю.
«Ой бачили ми таких хом’ячків!» - Ліля спірвала якесь поліно і безжалісно тюк-нула нахабу по голові.
- Ха – ха – сказала вона з щирою посмішкою( тобто злорадною) задерши ніс до-гори.
« Умня, девка! Так його. Он як башка по швам затріщала!» ржав гриб.
«Ух йо… тво..!!! ...» - Ліля подивилась білявого.
« Ого, ну і монархи пішли» - перебив її гриб.
«…Фух, а я то думаю що так захрустіло, в уже думала шо пришибла із злості. Так треба контролювати емоції, а то ,раз так позлися, і потім, срок мотай.» - не слу-хаючи гриба Ліля розвернулась до білобрисого.
- Фух. – тихо видихнула вона. Поліно при близькому огляді виявилось шкіря-ним колчаном з, десь двома десятками, тонких, стріл.
І зараз, улибчива зараза, сиділа повністю на п’ятій точці, і одною рукою щупала шишку, другою витягала обломки стріл з довгого волосся, до того ж постійно зир-кала сердито, то на Лілю, то на обломки, і енергійно сопла.
Ліля не втрималась і заржала на пару з грибом який, якось умудривсь це бачити. Так це питання треба додати до списку.
- Що смішного? Ти уявляєш як тяжко випросити гілки на ці стріли, а? А як їх робити, а? А як важко три ночі підряд заклинати, а? За що, а?
Ліля так і не зрозуміла питання « За що, а ?» відносилось до стріл чи до шишки, та відповіла чесно.
- Ти. Ні. Догадуюсь, колись у мене в дитинстві був лук. А вдень що робив? мо-жна було виспатись. За «любу»!!!
Білобрисий сидів з відкритим ротом, і обалдело дививсь на неї.
- Знущаєшся? – запитав той.
- Ага! – нахально відповіла Ліля, захлопнула йому, знову відкрив шийся рот, і підняла дрючок. Дрючок при близькому огляді виявився мечем у коричневих нож-нах. Меч схожий на самурайський тільки прямий. Взагалі то вона погано розбира-лась у зброї. Вона витягла його з ножен незважаючи на відповзаючого блондина, змахнула пару раз і заховала назад.
- Пощастило тобі що ти встиг до нього перший, а то жаль, меч напевно по-гнувсь. – з смішинками в очах сказала Ліля.
-Точно. – промямлив той а я думав що в мене швидка реакція. Колчан же висів на сакурі?! – здивовано сказав білобрисий.
- Ха–ха-ха, не смішно. – відповіла та.
Тоді він сердито нахмуривши брови ( ой налякали йожика голою за… кхм) ткнув в бік одної з віток. Я прослідкувала за указателем поглядом і … і позавидува-ла йожику. На дереві висів коричневий шнурок , який при блищому розгляданні ви-явивсь поясом від колчана.
«Ну ти девка звір!!!» - не добавив настрою гриб.
- Зажарю. – гаркнула Ліля, і повернувшись до білобрисого, зрозуміла по його очам, що треба говорити подумки.
- Не зважай. – заспокоїла вона його і посміхнувшись дістала з кармана хусти-нку, і незважаючи на сміх гриба і почервоніння білобрисого (хоча цього маже і не видно, вся мордашка в крові.) протягнула хлопцеві.
- Дякую. – Ще більше почервонівши сказав він і прийнявся відтирати кров з шиї.
« Чого це вони. Кхм… якісь дивні» - подумала вона спостерігаючи за блондин-чиком.
По його тихому сичанні, було зрозуміло що вдавалось це йому погано.
Ліля оглянулась. Їй уже стало краще і картинка перед очима не рябила, як в ра-дянському телевізорі. Вони стояли під сакурою з східної сторони. Там же недалеко находивсь сад сакур. Тепер це було видно. Десь серед них і якихось плетючих рос-лин, ховавсь котеджик. Краще роздивитись не давало сонце. Вона повернула голову на захід і знайшла те що шукала. З невеликої кучі камінних глиб, било джерело. Во-да з легким плюскотом котилась у маленьке озерце, яке по краям берега, було аку-ратно обкладене такими ж глибами.
Ліля уже намірилась взяти хустинку і намочити, коли її вивів з роздумів, ти-хий, спокійний, та який неземний голос. Дівчина підняла голову і зустрілась… з по-лем зеленої пшениці. Це перше, що збрело в голову, коли вона дивилась в очі блон-дина. Великуваті як для людей неймовірно зелені, аж напрошується слово «свіжий», з легкою смішинкою в погляді. Смішинкою?! Так розберемось.
- Вибач, я задумалась, що ти говорив? – злегка звузивши очі запитала вона.
- Ну в тебе і фантазія, ти ж не ельф, якщо я не помиляюсь. – запитав він уже не приховуючи посмішки.
« А нічо в нього либа правда?» - нарешті обізвавсь гриб.
« О, а я уже хтіла хвилюватись, мало що, може так налякала що тебе інфаркт схватив? Так вернемось до них баранів, а точніше барана.»
- Ні, я людина.
« Може білобрисий казок обчитавсь. Ні я не проти всяких ельфів, навіть трішки мрію ним стати, але як казав мені один знайомий – « Мечтай, но не становись рабом своих мечтаний» , схоже блондин цього не чув. А що це я називаю блондином. Так, ми це виправимо.»
- Мене, звати Ліля. – сказала дівчина і по звичці протягнула руку.
Нахаба, посміхнувсь.
- Олег – тихо наче проспівав, сказав він, взяв її долоню, повернув і злегка поче-рвонівши поцілував.
Ліля швидко висмикнула руку, злегка зачепивши його ніс. Цього вистачило і кров побігла з новою силою.
« Яка майстерність, і червонів, і посміхавсь, і погляду від твоїх оченьок не від-вів, жаль не оцінили.» - з притворним розпачем прокоментував гриб.
« Твою … а шоб… по… в… і …!!! Да що це таке.» - не слухала його Ліля.
« Ой, дівчина красна, а такі мати трьохповерхові гне, що грузчика засоромила.»
- Ленс! Віле уте маркус твегорана аленіс!!!Да шо се аке скіки мона!!! – підтримав її Олег.
« Тьфу! А ще монархи. А хоча останне цікаво… кхм треба запам’ятати.» - тихе-сенько пробурчав боровик та на нього ї так ніхто не звертав уваги .
- Вибач я не хотіла, просто мені ніхто ніколи не цілував руки, і я … ну от.
Олег тільки подививсь на неї з під лоба, і витерши рукавом кров, задер голову до верху. Ліля жалібно видихнула « ну треба ж показати що я розкаюсь» і взявши хустинку пішла в бік джерела.
« Мухльовщица, я думав тобі і правда його жаль.»
« Чого це?! Мені його шкода. У нього уже другий раз кров юшить.» - про те що в обох винна вона, Ліля промовчала.
Підійшовши до джерела, вона перехилилась через валун і намочила та злегка вижала хустинку.
« А вода тут набагато холодніша ніж я могла собі уявити» - подумала вона, і лише посміхнулась, коли гриб прокоментував її дії двома словами.
« Ніфіга собі»
Розвернувшись, вона підійшла до Олега.
« Все-таки ніс я нарешті йому зламала, третього удару він не витримав, он трохи в право якось зсунутий…» - оцінила Ліля і приліпила, стікаючу водою хустинку, йому на ніс.
- Сале уте момікалош маркуслен твегорана!!! Що ти робиш? Холодне!!!– виразив свою думку Олег.
« Взагалі то міг бути ввічливішим з чистокровною, вельможною ельфійкою, монархом, і заодно, прекрасною дівчиною, яка турбується чи на місті ніс на твоїй пиці!!!» чомусь почав сваритись гриб.
- Потерпи! Ти ж чоловік. – з усмішкою сказала Ліля, не звертаючи уваги на ди-вні слова.
- Я не чоло… А, ну да. – пробелькотав кінець фрази почервонівши до кінчиків вух, які смішно стирчали з волосся.
« Зачекайно , що це? Не вірю своїм очам! Ну це вже занадто. Мало мені розмов-ляю - чого гриба.» - нахмуривши брови, уставилась Ліля а гострі і червоні кінчики вух.
«Я ж казав він полукровка.»
« Пі…! Який полукровка?!» - почала панікувати вона.
« НУ наполовину ельф, скоріше всього лісовий, а …»
« А що е ще і інші?» - машинально запитала та.
«Ну да, Лісові або світлі, темні або дроу, і малі або феї, підземні або прокляті або гобліни. Це як яку вас у Земному вимірі. Всі люди але є українці, монголи, не-гри, китайці і інші. Тільки ельфів менше,як і вампірів…»
« Шо за фігня. Немає таких. Є тільки люди!» - не витримавши перебила гриба Ліля.
« Ну от типічна відповідь Землянина. Усі «homodyrikycu» один я « homocapiens»! егоїсти, тьфу. Ой я забув ти ж перший раз в Окелі?»
« Ну да. А шо?»
« І значить мови ти не знаєш?»
« Ну да. Звідки мені її …» - тут перебив її дикий регіт. « Що таке?... Це вухасте хамло мені щось наговорило? Харе ржати, колись давай!» - прикрикнула вона на гриба на якому уже виступила роса. Напевно так як у людей від сміху сльози.
« А я то думаю чого дівчина, леді з вищого дому, монарх терпить таке що й, мо-мікалош, не вислухав. Здох … з сорому… ух , ох.» - віддихався від сміху гриб, і на прохання перевести відмовивсь. Мол ваші ельфійські розборки а він скромний бра-ток в діла вищих не лізе. До того ж лізти нема чим. Тоді Ліля вирішила задати збе-режене раніше питання.
- Олег, скажи будь ласка – медовим голосом почала вона. Якби тут були її знайо-мі вони б уже взяли ноги в руки, і гала драла звідси. На щастя знайомих тут не було. – а чим тебе здивувала моя фантазія?!
« Ну ти і дала питаннячко. Він уже певно забув, краще попроси його перекласти ті дві фрази» - противно захіхікав гриб.
« А сам не можеш перекласти» - огризнулась та.
- Ну розумієш, наскільки я знаю, ти з першого Земного виміру, а виглядаєш як ельфійська міледі, і причому застарілої моди. Зараз так можливо на бали ходять да і тих давно не було. А в тебе навіть хустинка золотими нитками вишита. Ось, на ній – фея. – ткнув їй під ніс закривавлену хустинку, Олег.
Ліля зло уставилась на вухастого.
«Ну не наглість, стоїть перед ним дівчина, хустинку пожертвувала щоб соплі вти-рав, і на тобі, сказав таке, що переводити стидно і ще й насміхається. Ой, пацан ти краще заткнувсь поки навіки не заткнули.» - дав підказку боровик.
- Виглядаєш ти дуже кумедно. – сміючись, закінчив Олег і підняв очі на Лілю. Якраз вчасно підняв. Дівчина звузила очі і замахнулась для ляпаса. Саме долоню він і побачив. На щастя, ельфійська кров допомогла, і він встиг схопити, невгомонну ді-вчину за руку, зупинивши долоню в парі сантиметрів від свого лиця. На його лиці проявилась єхідна посмішка.
- Шось такий слабий удар, мама кашкою зранку не погодувала.
На це Ліля тільки нахмурила брови і посміхнулась. Ляпаси вона завжди давала лі-вою рукою, бо права сильніша, за те била від душі. Лівою рукою била, ліву спіймав, зате права вільна.
Видно це було написано в неї на лиці маркером, ще й жирним шрифтом, бо посмішка ельфа зів’яла і він повернув голову. Ох , дарма. Ох, невчасно ж ти милий здумав світом помилуватися. І покотились по землі колобки новобранці, під сміх гриба і побажання один одному довгих щасливих днів життя, і відносин з багатьма людьми та демонами, на українській та ельфійській мовах, замість гімну.
Кому цікаво, як це, докладую. Повертає Олег голівоньку і бачить перед носом кула-чок. Ну не пудовий, як розповідають в казках, але все рівно боляче. І питається чого не покоривсь долі? Наляпав язиком, образив дівчину, а Ліля дівчина з характером. Ну дала б ляпаса і стихли б на цьому. Так ні, йому треба було похизуватися перед нею, мол я сильний, і реакція хороша ( про колчан на голові і обломки стріл у волос-сі він видно забув). Та ще й знов підсипав пороху, от Ліля і врізала йому по повній. Було б це нічого якби він не повернув голову. Удар би прийшовсь на щоку, а так получив по зубам із всієї розмашки, і заваливсь на бік, а Лілину руку із вредності не відпустив. От і завалились разом.
Ха! А Ліля, просто молодчинка, костерила його вісім чим тільки знала і намага-лась дістати нігтями до лиця вухатого, « Ех, жаль нігтів, недавно манікюр в салоні робила, та заради такого святого діла можна.» а Олег у відповідь бажав їй щастя на ельфійському, і намагавсь не підпускати руки ближче дозволеного. І саме цікаве це коментарії гриба..
«От молодець! Ото дівка!!! Так його.
А, ти, що рот роззявив, он дівчисько мало всі зуби тобі не перерахувала.
Ну що ж ти руку не забрала?
Тримай її, тримай цю дияволицю, ой пробачте шановна леді монарх…
Так ну що ти возися, дряпай йому носа, все рівно зламаний, давай прийом Шрека. Що? Не знаєш як? Ха простушка, береш видряпуєш око настромлюєш на зубочист-ку і п’єш з текілою замість тої жирної сливки. Що?.. А! Так, Шрека, весь всесвіт ба-чив, що вже казати про виміри, тим більше паралельні з Землею. Ти вали його а не базікай.
А ти сопляк! Тренування, фехтування, а дівчисько перемогти не можеш. Що зна-чить сильно пручається? І не смій називати, леді монарх, пантерою, а то обернеться в неї і надере тобі яй… СТОП!!! Ти мене чуєш? Кльово? А як тобі це вдалось? А за-клинання. Ти ідіот!!! Що ти робиш. ДИ-БІ-Л!!!Тільки дівчата в бійці за коси цапа-ють. Не можна дівчат ображати, тебе, Михайлович, не навчив! Так, їй можна.
Леді! За чуб його! Там болюче місце і разом лоб подряпаєте. Що, зачіска без чол-ки. Да проблемка ще та… О! Придумав! Ви його за вухо вкусіть!!!... О-о-о, ну ви прямо звір. Та хоч не так сильно, він і так напівкровка, зжальтесь, якщо буде безву-хим то йому точно життя не буде.
Ну що ти стогнеш. БОЛЯЧЕ!!! Справжньому мужику не буває боляче, він завжди знає, що єдиний спосіб заспокоїти жінку, це підмяти під себе і поцілувати. Кому спати з демонами?! – вперше задумався боровик. – МЕНІ?! За те що раніше мовчав? Це я мовчав?! Да я говорив не перестаючи, як би був язик то онімів уже… Ну ти і-ді-от!!! Підминати треба лагідно, одним махом, а не як тісто в тазику.
Що міледі?! А, що я такого сказав? Чого мовчати? Не буду!… О-о! … Да! І не знав що наша молодь таке знає? Я прямо покраснів. Поясніть будьте ласкаві « глаз на око натягнути» це як, за « щоб тебе, ганделики, в засос цілували» я мовчу.
О-о-о!.. У, ви мене вибачте, леді, та для дами, це уже занадто. Що, це не ви? А хто?.. Ну пане як так мо… Що зробила. ХА-ХА-ХА!.. Люба, не могли б ви відпус-тити його язик… Чого пхав?!... А він більше не буде!!! Що значить будеш?! О-о-о, міледі ну хіба так можна, він же монарх, з нього будуть вимагати спадкоємців тро-ну. А ви так підступно, якраз коли він намагавсь вивільнити язик і хотів уже пусти-ти слину вам в рот, та ще й й коліном… Ну, ясно, щоб не хотілось пхати, туди куди не треба? А можна питання куди йому треба пхати.» - все тарахкотів боровик.
Тут не витримали уже обоє.
- Таку твою м…, ти заткнешся щоб тебе на… і в… під … і об …!!!- відпусти-вши язик Олега, і вилізши з під нього, виказала Ліля
- Алас утле аленіс одо момікалош зайте шойре фірохен!!! - не розгинаючись прохрипів в стороні Олег,
« І це монарх? Хамло! Старшим таке казати, тобі треба «глаз» натягнути не на око а на тегорана.» - і, о чудо, замовк…

Словник жаргонізмів другого виміру, Окели.

Ленс – невдячний об’єкт, починаеться на б…ь
Аленіс – диявол.
Молен – демон.
Твегорана – п’ята точка людського тіла.
Твегокіс – бедро ( частина людського тіла).
Ламікасош – антонім до слова пахнючий.
Піролаш – болотний.
Момікалош – власна назва демона. (якщо розбирати по словам то вийде: антонім ламікасош, бо-лотний демон.)
Маркуслен – розмноження.
Маркус – відношення ( а які догадайтесь дивлячись на попередне слово).
Лейнд мон – монарх.
Нала – Земля, (ім’я першого виміру).
Віту – повітря.
Онлог – вогонь.
Глі’есне – вода.
Ланес – сила.
Одемалас – друзі.
Ліфелас – кохання, любов.
Ліфе – подобаеться, подобатись, симпатичний.
Гі’елено – прокляття.
Одо – разом.
Віле – бажано.
Утоле – тебе.
Уто – тобі.
Сале – щоб.
Фірохен – бологословити, благословляти, хоча буває зовсім протилежне.
Зайте – цілу, повністю, всю.
Шойре – ніч, в ночі.

автор Катерина Едем.