ПОГАН-ДІВЧА

Спомин кам'яних руїн
Про події давніх віків
Спомин про зле царювання,
Поган-Дівки недобрі діяння.

Ім'я її пам'ятають
Ім'я її проклинають.

Поган-Дівча
Поган-Дівча

Коли будували Невичанський замок
Неспокій і страх панував між сімей,
Погана примушувала всіх працювати,
Не щадила – ні старих, ні слабких,
Ні навіть малих, беззахисних дітей.

Нікого не жаліла
Нікому не простила.

Поган-Дівча
Поган-Дівча

В неділю людей, гнали на роботу,
Гнали й били батогами,
А немовлят від маминих грудей,
Безжально відривали.

Жорстоко катували
Немовлят вбивали.

Поган-Дівча
Поган-Дівча

Кожний носив каміння і воду,
Аж на самий верх крутої гори.
Кожний віддавав хазяйства приплоди
Аби ваковка стіни тримала довгі віки.

Молочні мури звела
В них щасливо жила.

Поган-Дівча
Поган-Дівча


Як тільки за височіли вежі над Ужем
Зроблені людським кривавим потом
Кожний хто проходив попри них,
Повинен був, схилитись на коліна
А невірним Погана на коні голови зносила.

Вежі височіли
Голови летіли

Поган-Дівча
Поган-Дівча


Але не довго тривало зле царювання
Король Матяш замок обложив
Погана втекла до тихого лісу,
Та король наздогнав її,
І імені навіки лишив.

Замок Невицький захопив
Погану-Дівчину вбив

Поган-Дівча
Поган-Дівча.



ПИНТЯ ОПРИШОК

Де течуть Тиса та Ріка
Стоїть велична твердиня одна.
...
Славний Пинтя опришок,
Воїн-розбійник лісів,
Полюбляв грабувати палаци
Та Чужих недобрих панів.

Якось Пинтя опришок
Потрапив в руки панам.
Посадили його до темниці
На розсуд голодним щурам.

Подумав Пинтя опришок:
"Треба себе рятувати".
Розгніваний, виламав двері
І подався потай тікати.

Зібрав Пинтя братів Опришків:
"Гей! нумо ідем гармату клепати!
З рідних Карпатських земель
Чужинців зайд виганяти!"

Вирізали Опришки дерев'яну гармату,
В ковані обручі затягли
Котять її на Чебринську гору,
Щоб стріляти по твердині змогли.

Наказує Пинтя опришок:
"Заряджайте в гармату кам'яне ядро.
Нехай пани пам'ятають:
Опришки – захисники краю цього!"




Поцілили Опришки в твердиню
Та заледве пошкодили дах.
Пинтя крикнув: "Най тя грум поб'є!
Сипте більше пороху – розіб'ємо їх в крах!"

Залишили Опришки замок в руїнах,
Радіє тепер вільний народ.
Прославляє розбійників і Пинтю,
Не забуде тепер своїх воєвод.
...
Де течуть Тиса та Ріка
Стоїть твердиня в руїнах одна.


ОРЕЛ – РЯТІВНИК

Зашуміло-загуло в повітрі,
Здригнулись гори молоді.
Розійшлися темні хмари,
Пустили сонце до землі.


На холодному груні,
Лежить гуцульський леґінь.
Лежить, поранений у груди,
А поруч з ним - мертвий чужинець,
Син пекельної облуди.

Кружляє орел-беркут небом,
Вдивляється в гірські простори.
Бачить – тіла, ніби мертві.
Чужинця знає він за роздори,
А леґіня по рідному духу крові.

Підняв леґінь втомлені очі,
З криком стогін його пролунав.
Серце, ніби востаннє, тріпоче.
Нема того, хто б його поховав.

Нікому допомогти в годину лиху,
Під ворожою п'ятою люд повмирав.
Нікому подати живицю воду-живу,
Бо в цих краях давно ніхто не бував.

А орел не той вже тепер,
Що завше плоть розриває,
І встромляє пазурі живцем.
Бачить, що леґінь помирає,
Що треба рятувати мигцем.

Здійнявся вітром крилатим
Туди, де вода в потоку вирує,
І рятує спраглих в дорозі,
Немічних і хворих лікує.
Орлові стала вона на підмозі.

Розгорнувши рану смертельну,
Цілющими краплями окропив.
Побачивши, що кров закипає,
Промовив до леґіня: "Ти ожив!"

СИНЬ ТА ВИР

Срібна Земля предвічна
Колиска синіх гір
Зберігає давню таємницю
Де зустрілись Синь та Вир.

Земля піднебесних полонин,
Де Дажбог трави омиває,
Пасуться отари маржин
І Вівчар Вир на сопілці грає.

Сині очі, як неба блакить
Глибоким поглядом чарують
Ховаються за величчю гір
Де зустрілись Синь та Вир.

Як загули сокири в лісі
Синь пішла землі оглядати
Та й зустрілась вона з Виром
І Він перестав на сопілці грати.

Пронеслися чари Лади
Поміж Карпатських гір
Та й обрали вони те місце
Де зустрілись Синь та Вир.

Та злі, темні сили
Які обдурюють вірних людей
Батька Сині заговорили,
Щоб Вира відправив у царство тіней.

Батько послухав злі темні сили
Вирішив розлучити вірних молодих.
Покотилось на Вира каміння,
І вбило його у горах цих.

Затихла в тих краях
Сопілки музика чарівна
Дійшла до Сині новина страшна,
Що лиха смерть спіткала Вира.

Побігла вона крізь ліси
Туди де вчинилась біда
Та знайшла лиш каміння,
Яке накрило Вира.

Обійняла вона те каміння-могилу
Полилися сльози з Синіх очей,
Залили вони зелену долину,
Тепер вона з Виром у царстві тіней.

ЧЕРВОНА СКЕЛЯ

Збирається князь, на татар, на війну,
Та й прощається із жінкою та сином:
"Вигодуй сина за всяку ціну,
Щоб народу був вірний завжди,
Аж до смерті загину".
Пішов князь у бій,
Та татари його розбили.
Грабуючи країну,
Могутній замок зайняли.
Ведуть людей в Татарщину
Разом з княгинею та сином,
Залишаючи руїну не одну.
Зловтішається татарський хан
Молодою, гарною, княгинею.
Сміючись, до неї промовля:
"Будеш моєю жінкою-рабинею,
А чоловіком буду тобі – я.
Будеш служити при моїм дворі.
А як ні, то сина твого
В темниці заїдять щурі".
Минають дні, минають роки
Народу славного в неволі.
Сина княжого до війська віддали,
В походи ходить він поволі.
Воює він із батьком своїм,
Не впізнаючи його у бої.
Іде княжий син з далекого походу,
Говорить татарському воєводі:
"В Карпатах хотів я славу здобути,
Та відвага і честь вражає в народі!
Хороброго князя край той має,
Що про його добробут дбає".
Почула їхню розмову рабиня стара,
Втішається, що живий її чоловік.
Якось до сина в саду підійшла,
Просила вислухать, стираючи сльози з повік:
"Край той далекий - батьківщина твоя.
Князь той – твій батько,
А мати –це я."
Вирішили вони додому тікати,
Ідучи через гори, мати сину каже:
"Я слаба, не дійду, лишай мене помирати.
Ось тобі цей медальйон,
Батько його має впізнати".
Вирив він шаблею могилу мізерну,
І поховав матір померлу.
Додому повертається через густі ліси,
Князь його на коні наздогнав,
Вбити хоче татарина того,
Бо за родину помститися мав.
Витягнувши гостру шаблюку,
Голову йому враз відрубав.
Впала до землі голова з медаллю
Побачив батько родинний оберіг -
Зрозумів, що вбив свого сина,
І плачучи, впав йому до ніг.
Серед рідних гір та рік
Батько славний похорон справив,
Не витерпів такої ганьби,
Що сина власного вбив,
І на очах у свого народу
Меч собі в груди встромив.
***
Потекла кров крутою скалою
І залила її червоною рікою.


БІЛА ДІВА

Тихо, тихо...
На місто ніч опустилась.
Нічого навколо не видно,
Нікого навколо не чутно.
Тільки плач порушує тишу
У дворі замку старого.
Плач – Білої Діви,
Яка за кохання віддала душу.

Давно тут в замку блукає
Між стінами юності своєї.
І на коханого чекає
В потаємних коридорах, уночі,
Про які і ніхто і не знає,
Тільки близькі з кола сім'ї.

Вояка був з не тутешніх країв,
Посланий графський маєток здобути,
Та не знав, у графів Другетів
Була дочка чарівної вроди,
Яку з першого погляду полюбить,
І що незабаром,
Вона їхні життя погубить.

Серце графської доньки,
Теж до молодого Ляха припало.
Знала вона що не буде любові
При їх графському, знатному дворі
Та забула вона, при їх знатному дворі
За розкриття таємниць карали,
І уночі в потаєминах замку вони,
На зустріч один з одним чекали.

Та батько одразу дізнався
Про таємну зустріч молодих.
Наказав слугам затримати їх,
Розправу над ними вчинити.
На очах у своєї коханої,
Ляху-чужинцю голову відрубати.
А її – графську доньку,
Замурувати живою в замкову стіну.

Тихо, тихо...
На місто ніч опустилась.
Нічого навколо не видно
Нікого навколо не чутно.
Тільки плач порушує тишу
У дворі замку старого.
Плач – Білої Діви
Яка хотіла віддати ляху душу.


МАВКИ

Сходило сонце за горою
Ішли мавки юрбою.
Снилась їм земля
Вкрита кров'ю людською.

Ішов хлопець з юрбою
Вбитий тією мавок красою,
Мавки його зчарували
До збочення його закликали.
Довго-довго його любили
Доки нову жертву не зловили.

Споконвічні карпатські ліси
Зберігають таємницю земної краси.
Лісові духи знають тут життя:
В кожній краплі роси
В кожній скелі, траві
Над проваллями де літають соколи.

Виходив мольфар на Чорну гору,
Тай трембітав на всі гори.
Закликав мавок зупинитись,
В людську душу не дивитись
Людське життя під власне йому,
Він ним зупиняє грозу

Виходили пастухи на полонину
Випасати свою маржину.
Там блукає веселий Чугайстир
Зараз покличе стрічного у танок
Разом з ним роздирати мавок.

І оживе голос сокири в лісі
Лісові духи за мавок піднялися.