На задвірках завжди є щось цікаве. Чи то яскраве графіті на всю стіну, чи ще щось на чому можна затримати погляд. В містах за будинком можна знайти що завгодно: смітник, дошки, які туди поклали триста років тому і забули, а можливо ще й атомну бомбу. В селі вибір дещо ширший. Хай там як, а задвірки завжди зберігають спогади про тих, хто там був і навіть коли людини не стане, задня стіна будинку буде зберігати пам’ять про неї.
На задвірках дитячого будинку для дівчаток „Надія ” не було нічого цікавого. Корпус стояв посередині території, яку вихованки кожної осені старанно шкребли граблями. Північна стіна була сіра, старанно замазана цементом й лише два вікна дивилися на задній двір різнокаліберними очима. Перше – невеличке й вузьке пропускало тьм’яне світло на кухню, інше – широке й високе на другому поверсі належало кабінету міс Вотсон, але про неї потім.
Сам заклад вирізнявся тим, що нерідко саме тут вихованки починали своє більш-менш осмислене буття й звідси ж йшли в дорослий світ. Не було змін різних закладів по причині підростання вихованок. В „Надії” жили поруч трьохрічні малюки й вже майже дорослі дівчата-підлітки, яким скоро потрібно буде починати самостійне життя.
Майже напроти вікна кабінету директриси обпершись на самотнє дерево стояла дівчина в сірому сарафані, темно-сірій кофті, чорних панчохах і такого ж кольору туфлях. Весь вигляд дівчини виражав страшенну нудьгу.
Їй було років чотирнадцять. Світле волосся закривало обличчя й лише око та ніс в ледь помітних веснянках було видно. Сірий сарафан виглядав на ній страшенно нев-далим. Такі люди як вона все своє обдумане життя ходять в джинсах, але спробуй це пояснити міс Вотсон!
Міс Вотсон було керівником дитячого будинку. Коротке чорнюче волосся, бліда шкіра, яскраво-червона помада, чорний офісний костюм – директриса підтримувала своє прізвисько, адже вихованки інакше як „вампірою” її не називали. „Вампіра” вважала, що вихованки дитбудинку мають виглядати скромно, тому забороняла користуватися косметикою, одягати вдень щось інше крім форми й взагалі чимось відрізнятися одна від одної. І через це теж Міс Вотсон стала героєм багатьох анекдотів, більшість яких склала дівчина, що стояла під деревом.
- А знаєш, він... СТОП! Що ти тут робиш?
Нуль реакції. Золотокоса, блакитноока красуня в точно такому ж сірому сарафані незадоволено дивилася на порушувачку території.
- Ау!
Дівчина підняла голову.
- Що?
- Зникни звідси.
- Не хочу.
- Це моя територія!
- І, що? Я не бачу напису: „Це територія Меріан! Не лізь! уб’є, приб’є і закопає.”
Мері почервоніла.
- Хто ти така, щоб знущатися з мене?
- Кіра. Людина.
- ГЕТЬ ЗВІДСИ!
- І не подумаю.
- І не думай. Тобі шкідливо думати, ти ж блондинка.
Тепер почервоніла Кіра. Вона ненавиділа, коли її називали „блондою”, адже це слово пов’язується з „тупа”, „темна” й „недалека”.
- Я не блондинка!
- А хто? – Мері вже відверто глузувала з неї. – Брюнетка? Як... як її там... Алекса? О! Ото точно блонда перефарбована!
Аби Алексу не чіпали! Кіра починала кипіти. Ще трохи й вона кинеться на Мері.
- Хоча ні! Алекса була рудою! Ні таки блондинкою...
Кіра кинула швидкий погляд на вікно директриси. Чорно-біла постать міс Вотсон чітко вирізнялася за склом. А, ну її!
Перший удар дезорієнтував Мері. Її подруги кинулися їй допомагати, але Кіра дала їм зрозуміти, що нічого лізти не в свої справи. Другий удар звалив Меріан на асфальт.
- Вставай!
- Що?
- Вставай, я сказала!
Ковтаючи сльози, Мері встала. Збите коліно кровоточило. Дівчина замахнулася, але Кіра перехопила її руку й вивернула за спину.
- Боляче!
- Я знаю... – прошипіла блондинка. Підніжка й Мері знову лежить на асфальті.
- Ну!
Мері сиділа.
- Піднімайся! – Кірі стало смішно.
- Стій, Кіро, зупинися!
До них бігла Алекса. Чорне волосся розвівалося, очі світилися праведним гнівом.
- Що ти робиш?!
- Розмовляю з людиною доступною їй мовою.
- Ти знову за своє?
Кіра знітилася.
- Тепер тобі точно уникнути розмови з міс Вотсон не вдасться!
- Подумаєш...
- Я скільки разів намагалася навчити тебе контролювати себе. Якщо ти кидатимешся на людей, то це добре не закінчиться. Міс Вотсон...
Кіра швидко озирнулася на вікно. На мить їй здалося, що директриса сміється. Це був зловтішний, темний сміх, від якого мороз йшов по шкірі.
- Я втечу, - твердо сказала Кіра.
- Куди?
- Куди не будь. Ввечері повернуся.
Вже пробігаючи повз корпус дівчина помітила, що Алекса допомагає встати Мері й одночасно гаркає на її подруг. Останні слова, яке вона почула, були: „Ану, марш до медпункту! ”

* * *
Бігти в туфлях було страшенно незручно й за якісь півгодини Кіра натерла ноги. Краєвиди мінялися все повільніше й повільніше, поки дівчина остаточно не зупинилася. Де вона була, Кіра точно не знала. Це був якийсь високий білий будинок, оточений деревами, листя з яких ще досі не злетіло, хоча надворі вже була середина листопада. Пожухлу траву ніхто не шкрябав граблями. Кіра знесилено впала на лавку. Ще чотири години вона має вештатися по Лондону, а о восьмій бути в своїй кімнаті.
На стоянку біля будинку заїхав білосніжний „Chevrolet”. З нього вискочив водій і побіг відкривати.
- Прошу, мадам де Керо!
- Дякую.
Кіра підвела голову й побачила невисоку жінку років сорока в ідеально білому кос-тюмі. Біляве волосся було закручене в гульку на маківці. Акуратні туфлі без підборів й маленька сумочка довершували образ. Від неї віяло теплом й добротою. Мадам де Керо наче світилася зсередини.
- Ми не запізнюємося?
Англійська в неї була з ледь чутним французьким акцентом. В голосі чомусь чувся вітер багатьох століть.
- Ні. Хвилина в хвилину.
- То й добре.
Вони зникли в дверях. Кіра опустивши голову вивчала асфальт. Колись ідеальна його поверхня була порізана сіткою тріщин, з яких випиналися травинки. Рослинкам було паралельно до того, що то був асфальт: вони росли собі й росли.
Почався дощ. Спочатку це була противна осіння мжичка, але за чверть години вона перетворилася на холодну зливу. Кіра наскрізь промокла, але не збиралася нікуди йти. Вже зараз промотуючи в голові майбутню розмову з міс Вотсон вона не помітила як до неї підійшла мадам де Керо.
- Що скажуть твої батьки, коли дізнаються, що їхня дочка наскрізь промокла?
- Нічого.
- Чому?
- Бо нікому казати. Місіс Сміт хіба що нагримає за брудний сарафан та й усе.
- Тобто ти...
- Саме так. З дитбудинку. Я ніколи не роблю з цього великої таємниці.
- Правильно ніколи не треба ховати те, ким ти є. Як тебе звати? Це ж сподіваюся теж не таємниця.
- Кіра.
- Що ж, Кіро... Все ж мені не зрозуміло, чому сидиш на дощі.
- Бо я побилася з Мері й мене чекає шикарна розмова з міс Вотсон. Так от. Раніше восьми я туди ні ногою. Якщо хочу жити. Так є шанс врятуватися. Але якщо Мері накапає міс Вотсон, то мені гиря, а тоді їй вдвічі важча, але від мене.
Кіра замовкла.
- Ну, що ж бажаю тобі врятуватися від міс Вотсон і всього найкращого. Бажаю всього найкращого.
Мадам де Керо встала, взяла білу парасольку, що її тримав над ними водій й віддала дівчині. Кіра хотіла подякувати, але жінка приклала пальця до вуст і змовницьки усміхнулася.
Автомобіль поїхав. Дощ все так же стукотів по асфальту, а на одній з численних лондонських вуличок стояла білява дівчина й тримала парасольку, яка навряд чи врятувала б її вже давно промоклий одяг.

* * *

Як Кіра сподівалася, але до себе на килим Вампіра її не викликала, хоч всі дівчата казали, що Меріан власною персоною пішла до директриси.
Ввечері Алекса зачитала подрузі, що вона має знати про „придурошних ідіоток” типу Меріан й як від них відбиватися не користуючись кулаками. Кіра слухняно вислухала лекцію й пообіцяла, що наступного разу порахує до десяти перед тим як розізлитися.



... – Ти впевнена в своєму виборі? Ти багато чого втратиш. Подумай!
- Ні!
Вона стоїть спиною до сірого будинку, лицем до постаті в чорному плащі. Лице затуляє каптур, рука з тонкими білими пальцями в срібних перснях тримає чорну троянду.
- Тут була одна помилка. Те, що ти думаєш про цю справу не має значення, бо твою долю вирішили ще тисячу років тому.


Кіра прокинула вся в холодному поті. З під каптура вилетіли кажани й на сіру землю впала лише чорна тканина. Кірине волосся почало чорніти, руки стали абсолютно білі й на пальцях виросли чотирьохсантиметрові кігті. Але це був лише сон.